Рецензія на п’єсу Неди Неждани «Той,що відчиняє двері»



Неда Неждана визначає жанр своєї п’єси , як «чорна комедія для театру національної трагедії», і недарма. Розмова двох пересічних жінок, Віри і Віки, у зовсім непересічному місці – моргу, немовби віддзеркалює той самий «холодний період року в Україні», про який пише авторка. Одна з головних героїнь, Віка, питає:»Так я жива, труп чи привид? Я вже заплуталась.» Неждана ставить це питання перед кожним з глядачів: а ви впевнені, що все ще живі?

Образ смерті вималюваний не класично, попри важку атмосферу гнітючості «напівпідвального приміщення моргу». У 1 сцені можемо помітити явну насмішку над смертю, втілену у діалозі головних героїнь:»Всі через це проходять. Було б за чим побиватися. Зараз жити – собі ж дорожче. Те купи, це дістань. А покійнику – одна труна і треба.»

Еволюція головних героїнь ( або ж просто-героїнь) починається з моменту усвідомлення ними своєї відчуженості від світу після дивного самозамкнення дверей і відключення телефону. Загадкова фраза людини без статі і віку «Ми вже виїхали і скоро будемо тут», тримає глядачів у напруженні від 2 сцени і до кінця п’єси. Від цинічних розмов про те, як привабливіше виглядати в труні, діалог переходить у іншу площину. Що характерно для людей, які чекають смерті, жінки починають замислюватися над тим. що таке Бог і чи є «життя після смерті». Проте варто зауважити, що й ці розмови мають суто практично-егоїстичний характер:

Віра, відкидаючи цигарку: Я не буду. А раптом все насправді…і буде суд. А палити – гріх.

Сцена за сценою, діалог за діалогом, авторка немов проводить своїх героїнь колами духовного пекла, змушуючи їх мислити і жити, очищуючись власним страхом, і дає їм можливість стати іншими, насправді живими. У сцені 4 характер діалогу змінюється від божественного до наукового: «Варіантів два: перший і другий. Чи ми психи, чи є ще більші психи, які вважають нас психами…Маніакально-депресивний синдром.»

5 сцена, так звана «політично-патріотична», розкриває перед нами сутність людини-пристосуванця:

Віка: Але де «наші», де «ваші»?

Віра: Тобі не фіолетово? Гірше, ніж зараз, уже все одно не буде…

Віка: Тсс…Вибирай вирази, раптом вони підслуховують.»

А ось і гірка іронія самої авторки:

Віра: Так, продумаємо імідж щирих українок.

Віка: В тебе випадково вишитих сорочок немає?

У сцені 6 досягається критичне напруження дії. Невідомість майбутнього, очікування приїзду невідомих, хаос думок і почуттів:

Віра: Треба тікати звідси.

Віка : Ми вже пробували, сама знаєш. Може тут можна якось сховатися?

Віра: Куди? Хіба до покійників, але я туди не піду. Та й там знайти просто.

Віка: Я тим більше. Тоді немає вибору.

Проте ключовим у п’єсі є епілог, момент очищення, народження нових «я» Віри і Віки. Тут привертає увагу образ відчинених дверей, надзвичайно сильний та яскравий. Невідомість дарує жінкам свободу і право власного вибору, проте не все так просто, як здається на перший погляд, а найголовніші слова авторка вкладає в уста Віки:

Віка: Вони кинули його нам, як собаці кістку. Нате вам вашу свободу, подавіться нею. Ти можеш іти, а можеш лишатися. Ти можеш бути живою, а можеш мертвою. Ти сама вибираєш. Немає нічого ні зверху, ні знизу. Нічого! Тобі нікого звинувачувати у своїх бідах і помилках. Тобі не треба пристосовуватися до обставин. Ти сама їх створюєш. Твої слова – це твої слова, твої кроки – це твої кроки, твоя тінь – це твоя тінь…Ми все чекали на того, хто відчинить ці двері – надаремне. І найстрашніше, що телефон уже більше ніколи не задзвонить – вони проїхали повз нас. Вони вчинили найгірше..

Віра: І що з нами буде далі?

Віка: Далі? Не знаю…


Новости