За місце під сонцем. Частина 6. Розділ 2


Батько в= ролі= петра
Батько в ролі Петра
Із спогадів "Від роду до роду" мого батька Павленка Івана Івановича (1923-2000)

Розділ 1 http://h.ua/story/168998/

На другий день ми з Дусею були уже на станції. Приїхали в інститут, піднялися на другий поверх, де був кабінет ректора. А у його приймальні повно народу: і папи, і мами з своїми чадами. Дуся протиснулася до секретарші і щось шепнула їй на вухо. Та зайшла у кабінет, а через хвилину туди запросила і мене. Іду і чую невдоволений шепіт позаду, що „лізу” поза чергою.Зайшов, привітався. За столом сидить огрядний чоловік років п’ятдесяти, в очках, чоло високе, з крутизною і залисинами.

- Так це Ви, Павленко Іван Іванович?

- Я, — відповідаю

- Одержали листа від ректора інституту?

- Одержав, — кажу.

- Чому ж Ви на нього не відповіли? Я відчув себе ніби зловленим на шкоді і почав викручуватись:

- Я не думав поступати в інститут за сімейними обставинами. Тому й не турбував Вас зайвою писаниною.

- Ага, Ви подумали, що той ректор Вам не потрібен, тому Ви й не відповіли йому, — підсумував він іронічно, з легкою посмішкою.Це вже було трохи соромно, і я почав вибачатися:

- Вибачте, я поступив не тактовно.

- Гаразд, давайте Ваші документи. Продивився він їх. Золотий атестат, учасник війни. Таких тоді приймали поза всяким конкурсом. Взяв він у руки великий кольоровий олівець і питає:

- На який Вас факультет зарахувать?

- Ні філологічний, — відповідаю.Він почав агітувати на фізмат. Там був недобір, а філологів уже набрали повністю. Та я не здавався, і в кінці заявив: „Мені незручно Вам казати, але я захоплююсь поезією і пишу вірші.”

- Он воно що! – здивовано підвів він на мене очі. – Ну, тоді ідіть на філологічний, — і наклав резолюцію. Після цього він запитав про мої вокальні дані. Я відповів, що співаю з дитинства, знаю багато пісень, але в нотах не розбираюсь, просто відчуваю вокальні партії на слух. На прощання він сказав, щоб я пішов до коменданта і поселився у гуртожитку. А завтра він мене знайде і поведе до керівника хору для перевірки мого голосу.

На другий день я вже брав участь у підготовці навчальних аудиторій до занять: носив і розставляв столи, лави, крісла. Як раптом прийшла секретарка і викликала мене до ректора. Коли я зайшов до нього у кабінет, він повів мене до інститутського клубу. Там біля піаніно вже ждав керівник хору Панарін. Він став перевіряти мої вокальні можливості. Спершу я ловив на слух і відтворював голосом окремі нотні звуки, а потім і всю гаму. Він піднімав мене все вище, після чого повернувся до ректора і сказав: „Щось буде.”Який зміст вкладався в оте „Щось буде”, я зрозумів тільки пізніш, коли хор почав розучувати віночок українських пісень в обробці Давидовського, куди входила і „Бандура”, яку мені довелось заспівувати. Написана вона була для тенора з високим голосом, і я з нею справився.

Тепер про інститутський хор. Налічував він у своєму складі 80 співаків, по 20 чоловік у кожній партії – баси, тенори, альти і сопрано. Керував ним Панарін, бувший хормейстер Чернігівського драмтеатру. По національності він був росіянин, тому, мабуть, і пісні ми виконували переважно російські. Серед них давні, класичні: „Вечерний звон”, „Однозвучно гремит колокольчик,” „Плещут холодные волны”, а також і сучасні: «Песня о Ленине», «Россия – родина моя», «Летите, голуби», «Бухенвальдский набат», «Гимн демократической молодёжи». Залишилися в моїй пам’яті і дві українські: „Віночок” Давидовського і „Пісня про Батьківщину” Філіпенка.

Ректор наш сам закінчив у свій час консерваторію і, отже, любив будь-яке мистецтво, а вокальне особливо. Тому часто приходив на репетиції хору, а інколи приводив і високе начальство. Після того як одного разу нас послухав другий секретар ЦККПУ Скаба, хор викликали у Київ, де ми виступили на вечорі польсько-радянської дружби. А взагалі найчастіше доводилося виступати на різні свята і ювілейні дати у міському Будинку культури, а також на районній та обласній партконференціях і у своєму інститутському клубі перед викладачами і студентами.

Я у хорі заспівував „Бандуру”. Виступав також на концертах з піснею „Карії очі, чорнії брови”, а також у дуеті з Іваном Роговим. У нього був гарний баритон. Ми виконували пісні: „Берізка”, слова Крижанівського, музика Козака; „І чого тікати”, слова Воронька, музика Шамо; „Я ходжу засмучений до краю”. Особливо популярною була остання. Вона рідкісна, бо автором тексту був рядовий працівник ніжинської міської газети, а на музику поклав самодіяльний композитор Риженко. Приводжу її текст, на жаль, без нот.

Я ходжу засмучений до краю.

На світанку в тихому саду.

Кращої за тебе не шукаю

І ніколи, мабуть, не знайду.

Тихо шепче листя тополине,

Солов’я не чути вже давно.

Я тебе в цю пору не зустріну,

Так відчую серцем все рівно.

Я тобі розказувать не стану,

Для чого весною сад цвіте.

Зірки з неба теж я не дістану,

Так палка моя любов зате.

І скажу нарешті все, що маю,

На світанку в тихому саду:

„Кращої за тебе не шукаю

І ніколи більше не знайду".

Я також кілька разів читав зі сцени вірш Миколи Брауна „Єсть такая партія” і мав великий успіх. За активну участь у художній самодіяльності Ніжинський міськом комсомолу нагородив мене грамотою, а ректор педінституту оголосив подяку у своєму наказі.

В інституті працював також свій самодіяльний театр, художнім керівником якого був викладач англійської мови, в минулому актор Одеського театру. Він запросив мене зіграти роль Петра у п’єсі „Наталка Полтавка”. І не тому, що не було когось кращого. Там була пісня „Сонце низенько” з надто високою кінцівкою, якої ніхто не міг взяти. Поставили цю п’єсу на сцені інститутського клубу, у міському Будинку культури і у селі Вертіївка на запрошення керівників місцевого колгоспу.Окремі епізоди вистави були зафотографовані і неодноразово виставлялися на стендах „Художня самодіяльність інституту”, особливо до днів зустрічі з випускниками. На одному з них, у центрі, була моя велика фотографія, на якій я у ролі Петра виконую пісню „Сонце низенько”. Це фото є і у мене.

Розділ 3 http://h.ua/story/171713/

Наталія Бизова (Безсонова)


Новости